Коли Запорозьке військо виступало в похід суходолом, то воно поділялось не на курені, а на полки, і кожен із них складався з трьох-чотирьох куренів або охочих козаків від усього Коша. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу. Билися вони завзято, забуваючи за своє життя; в полон не давалися і ран своїх не помічали. Така відчайдушність, очевидно, пояснювалась тим. що для більшості козаків не було для кого й навіщо берегти себе: вони не мали ні жінок, ні дітей, ні господарства. Зате й вороги не знали від них милосердя — рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили.

Трапивши на значно переважаючого ворога, козаки ставали до оборони. Щоб стримати чужу кінноту, вони обгороджували табір возами, із-за них відстрілювались з мушкетів, тримаючись па місці по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька рядів, і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім. Для того, щоб вороги не порозкочували возів, козаки прив’язували їх один до одного ланцюгами.

У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті, втративши чимало людей, знімали облогу й відступали геть, запорожці відразу ж сідали на конеіі і, наздогнавши татар, кидалися на них з-за спини.

Великі бої запорожці не розпочинали враз. Щоб краще розглядіти ворожий стан та виманити вопога на свої засідки, говорить А. Кащенко, козаки висилали охочих товаришів на герць, і ті, наблизившись до супротив-пика, викликали його богатирів битися один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати їх, що, здається, й мертвнй підвівся б, щоб отстоюватн свою честь. Роздратовані герцями вороги здебільшого люто кидалися на козацький табір, а тут їх зустрічали такою «залізною квасолею», що все поле навкруги вкривав ворог трупом.

Походи на море приносили запорожцям ще більше небезпеки, ніж степові походи. Шоб виплисти чайками, треба було перш за все обдурити турків, які підстерігали козаків на Дніпрі нижче Січі. На острові Тавань з давніх-давен стояла турецька фортеця Аслам, яка перетинала подальший водний шлях. Згодом, боячись, що козаки таки зможуть обминути ней форпост широкою протокою, турки спорудили на правому березі Дніпра, напроти Аслам-города ще й іншу фортецю — Кизикермен. Більш того, турки надумали протягти від Аслама ланцюги через усю річку до Кизикермена для того, щоб козаки, як пливтимуть чайками, не могли безшумно і непомітно пройти далі, до моря.

Однак козаки проти всіх тих хитрощів мали свої підходи. Підпливаючи до перепони темної ночі, вони, зрубавши з десяток вер6 і зв’язавши їх до купи, пускали цей торок за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх, турки мерщій палили з гармат, а запорожці, виждавши, доки вщухне стрілянина, непомітно виходили повз фортеці до лиману.

Ще важче було козакам вертатися з походу. Не раз доводилося їм обминати ці місця суходолом, переносячи чайки на плечах, часом і потопляючи їх, дістаючись до Січі пішки і розгубивши всю здобич.

У безкрайньому морі козаки завжди першими помічали великі турецькі кораблі й галери з високими щоглами й вітрилами. Низенькі запорозькі чайки завжди мали змогу або обійти турецькі судна стороною, або напасти на них несподівано. Задумавши взяти приступом галери, козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб не виказати себе; надвечір же вони наближались до галер із заходу, щоб проти сонця їх не могли розгледіти турки, і вже поночі підходили чайками до бортів галер, обступали їх з усіх боків, зачіпали гаками й, доки одні козаки стріляли в турків і з рушниць, інші видряпувалися по ливнях та веслами вгору, стинали ворога, звільняли невільників — гребців, переносили з галер на чайки скарби, а потім топили турецькі кораблі або ж спалювали їх. Коли козацький похід складався щасливо, то на Січ привозили на чайках значну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одягом та зброєю.

У 16–17 століттях мало хто із запорожців доживав до старості — всі гинули в боях або під час походів; коли ж кого минала ворожа куля чи щабля, то такий козак, відчувши скою неміч, несподівано зникав з Січі невідомо куди! Здебільшого похилі запорожці ховалися в захисні кутки запорозьких земель і десь у байраках, між дубами та скелями, довбали собі печери, викопували криниці й жили там, плекаючи бджіл та рятуючи свої душі в постах і молитвах.