Запорожців не лякала небезпека морських походів, бо воші прагнули визволити з неволі своїх ближніх: у всякого ж запорожця був за морем у неволі або брат, або батько, або сестра, або щирий товариш — побратим, і кожен добрий козак охоче нехтував небезпекою і навіть оддавав своє життя за волю родичів і побратимів.

Побратимство у запорожців перебувало у великій шані. Народні перекази зберегли нам багато випадків про те, коли козак, відшукавши свого побратима в неволі і не маючи коштів, щоб його викупити, віддавався сам на каторгу з тим, аби турок випустив його побратима на волю. Бувало й так, що визволений побратим, поживши кілька років на Січі, знову повертався в неволю, щоб заступити на каторзі свого вірного товариша.

На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі в них усе було спільне: вони дарували один одному коней, зброю й інші речі, в походах побратими, бувало, не з’їдять один баз одного шматка хліба, в боях же вони билися поруч і рятували один одного від смерті або захищали своїм тілом.