Деякі дослідники української історії в минулому й тепер, тенденційно применшуючи заслуги запорозьких козаків перед рідною вірою і православною церквою, зводять їх у цьому відношенні ледь не на рівень диких варварів. 

Насправді ж, релігійність запорозьких козаків була досить глибокою. Ця іриса пояснювалась усім складом їхнього життя; бо ж ніщо так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійна війна і пов’язана з нею ледве не щоденна небезпека. Тому при всій патріархальній простоті і при всій видимості розгульного життя запорозькі козаки завжди відзначалися щирою побожністю. Захист віри предків і православної церкви становив основу всього їхнього життя. На цьому грунті, забувши будь-які внутрішні чвари, вони ніколи не могли забути осквернення своїх святинь.

Спонукувані релігійними почуттями, запорозькі козаки, як стверджує Д. Яворницький, двічі на рік у мирний час вирушали пішки на прощу, тобто вклонятися святим місцям у монастирі: Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський, Межигірський, Лебединський, Мошенськнй. Перший раз козаки вирушали на прощу восени, у вересні або в жовтні, а другого разу — перед постом на масницю; в останньому випадку побожні паломники залишалися у святих обителях на весь піст аж до Пасхи і протягом цього часу постилися, сповідалися й причащалися.

Перша церква на території вільностей козацьких була заснована близько 1576 року між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком і була названа на честь св. Миколая. Пізніше тут було споруджено ряд інших будівель, а 1602 року започатковано Самарканський Пустельно — Миколаївський монастир. Відтоді й починається історія церкви у межах вільностей Війська Запорозького низового. З нього часу запорозькі козаки, дбаючи про святість православної віри, влаштували протягом усього свого історичного буття близько 60 церков, не рахуючи каплиць, скитів та молитовних ікон, і відкрито виступили на боротьбу з ворогами за віру предків.